СИЛА СЛОВА

(Зустріч з письменником-земляком В.Дугарем)

Квітень вже душу наповнює поростом,

В груди влітає і спать не дає.

З гаю назустріч біжить уже пролісок,

В мрії зозуля летить і кує.

   Весна… Час засівати зерна, щоб проросли цілющим зелом, повним колосом. Час, коли навколо все оживає і відроджується. Час для високих, чистих злетів, час для мрій, для зустрічей.

   Сьогодні у нас у гостях наш земляк, гордість Селещинської землі, письменник Володимир Миколайович Дугар. Автор збірок «Чари і чвари», «Конфуз», один з авторів колективного збірника «Вусаті діти», випусків «Веселого ярмарку». Його твори друкувались у журналах «Україна», «Перець», «Прапор», «Донбас»,друкуються у всеукраїнських, обласних та районних газетах. Твори В. М. Дугаря перекладені російською, білоруською, болгарською мовами.

   Це чуйна, принципова, вимоглива людина. З-під його пера виходять ліричні поезії, байки, гуморески, мініатюри, нариси, оповідання.

- Володимире Миколайовичу!

Років двадцять тому назад

Мала щастя зустрітися з Вами,

Говорила слова не в лад…

Адже поряд – поет, майстер слова,

Це ж не просто людина, це ж…!

Скільки в Вас було загадкового !

Не було захопленню меж…

Це ж на Вас трималась газета –

І у будні, й в святкові дні.

Не було лиш на шпальтах портрета –

З пишним чубом, в очах – вогні.

Говорили ви нам, що слово

Може ранить, а може зцілить,

Що для того, щоб знати мову,

Мало тільки правила вчить.

Я Вам вдячна за раду щиру:

Коли пишеш – не легковаж,

Чи це гумор, чи це сатира.

А життя, мов кадри в кіно:

Я учитель, тут мої учні

( Хай слова вимріюють влучні! ),

Ви такий же – в очах вогонь ...

- Слово старості гуртка « Літературне краєзнавство»

- Поетичний калейдоскоп « Прямою наводкою»

   1. Які ми є

Сьогодні ми вже не такі і ситі,

Сьогодні не так вже ми й багаті,

Сьогодні не такі ми й діловиті…

Зате які сьогодні язикаті!

   2. Що буде

- Що з тебе, неслух, далі буде?

Баранчику читав мораль чабан.

А той зухвало випнув груди:

- Що буде? Виросте баран.

   3. Монолог ступи

- Дні минають, роки йдуть,

Та немає переводу

Ще отим, які товчуть

У мені і досі воду.

4. Милостині не буде

Не можем милостині ждати від природи –

Весна чи літо, осінь чи зима,

Бо їй такої наробили шкоди,

Що милостиню просить вже й сама.

   5. Нагадування

Говоримо: «Природа – наша мати,

Яка дає життєві нам орбіти:

Але, на жаль, ми стали забувати,

Що матері потрібні й добрі діти.

   6. На висоті

Якщо ти на землі ходив шукати

І справедливість не зустрів в путі,

То це одне лиш може означати:

Що справді в нас вона на висоті.

   7. «Сос!»

Димів розвішані тенета,

На травах – з сажею роса,

І шле знеможено планета

Крізь них свій «Сос» у небеса.

   8. Розсудлива синиця

Що море нині може теж горіти,

Покинули вже сумніви мене.

Його могла б я легко запалити,

Але боюсь, що й небо спалахне.

   9. Глухому і сліпою душею

«Вкраїнська мова груба», - ти сказав.

І знов пливеш десь у чужім фарватері.

Глухий співець, в ній – пісня і сльоза,

І сивина твоєї матері.

   Володимир Миколайович не лише влучний сатирик, а і тонкий, глибокий лірик.

Запізніла сповідь

В лікарняній тісній палаті

Несподівано він з’явивсь –

Син, який занехаяв матір,

В саме серце вразив колись.

Прихиливсь, як тінь, до одвірка:

«Мамо, мамо, прости мій гріх…»

Мов дитина, заплакав гірко,

Не ховаючи сліз своїх.

«Мамо, мамо, прости провину.

Вона душу ярить, мов трут…»

Подивилась у очі сину:

«Біля мене присядь, ось тут».

Не присів, а став на коліна,

До матусиних рук припав.

Цілувала зболено сина,

А в самої – сльоза-ропа:

«Як же ти? Як сімейні справи?

Чи здорові, щасливі всі?..»

А слова, мов осінні трави.

Що вже блякли в густій росі.

«Як онуки? Пішли до школи?

Як дружина, і як свати?»

«Мамо, мамо, уже ніколи

В самотині не будеш ти».

Пригорнула його тривогу

Тихо знов до своїх грудей,

Усміхнулася: «Ну й слава Богу,

Що й  у нас тепер, як в людей.

Що й нас доля теж приласкала.

Тільки, синку, ти підожди…»

Так сказала й недоказала,

І… заснула вже назавжди.

(Звучить пісня «Цілую руки матері»)

   У творах В. Дугара світяться перлини мудрості народної.

Золота карета

(за народним сюжетом)

Колись  давно, в якійсь там стороні,

А ,може, й в нас, немає в тім секрету,

Чванливий цар сатрапам наказав

Зробить для нього золоту карету.

І день, і ніч найкращі ковачі

В трудах своїх здіймали важко груди.

Ось строк минув. Прийшов поглянуть цар.

Не витримав і вигукнув: «Це-чудо»!

І знову кличе він до себе слуг

(Падкий до слави, що не знає міри),

Наказує карету показать

Найвизначнішим в світі ювелірам.

От повезли по селах і містах.

Які були цінителі з вельможів !

Дивилися і так уже, і сяк,

Але ціну ніхто назвать не може.

- Немає цьому витвору ціни, -

Казали ювеліри і німіли.

…Аж ось іде знедолений жебрак,

Обірваний, голодний і змарнілий.

- Ану, скажи нам, божий чоловік, -

До старця слуги почали гукати, -

Що міг би за карету золоту,

Що ось перед тобою, старче, взяти?

На слуг поглянув болісно старий.

І, обіпершись тихо на ціпочок,

Промовив спрагло: «Щоб таку я мав,

То виміняв би хліба хоч шматочок.»

…

Почувши це, хтось нишком засміється.

- Наївний, - скаже, - як дитя.

До чого це у байці йдеться?

А ось до чого: хліб – життя

Учора, завтра і сьогодні,

А золото – метал лиш благородний.

Який, отак іще сказати мушу,

Згубив на світі не одну вже душу.

- До тем моралі, запальнолюдських цінностей постійно звертається письменник.

Синок – торбохват

Кілометрів, може, триста

У автобусі й таксі

Мати їхала до міста

Із села, як їдуть всі.

Щоб провідати синочка –

Це ж бо радість не мала.

Помідорів, огірочків,

Сала й м’яса привезла.

І ковбасок начинила

(Заколола ж кабанця),

А ще в торбу для Данила

Наготовила винця.

Тож як шлях лишивсь позаду

Й стала мати у дворі,

Син торби тягав у хату

Так завзято – аж упрів.

Потім все розсовав ловко

На полиці, під диван,

В холодильник, у кладовку

І в старенький чемодан.

Далі сів і став гадати,

Як оте усе він з’їсть.

А в дворі стояла мати

Не запрошена до хати,

Як небажаний тут гість.

   Твори В. Дугаря не можуть залишити байдужими нікого, а ми робимо лиш перші кроки, перші поетичні кроки.

Власні вірші виконують:

Кучер Надія

Манайло Юлія

Коваленко Володимир

- Коли Володимир Миколайович працював у районній газеті «Колгоспні вісті», він завжди був на передовій невидимого фронту

В газеті – думки ваші вголос,

І зернами крапли слова,

Де кожен рядочок, мов колос

Району життям ожива.

(Слово Іванякову Валерію Яковичу)

   А зараз – слово письменнику.

- Чи пригадуєте Ви свій перший твір?

- Які сторінки Вашої біографії для Вас найяскравіші?

- Який твір для Вас найдорожчий?

- Чи згадуєте шкільні роки? Кого з учителів пам’ятаєте?

- Хотіли б почути вашу біографію.

 Володимир Дугар. Життя і творчість

-                  Народився в селі Селещина Машівського району в сім`ї колгоспника. Війна забрала батька. Та жага до знань і сила волі допомогли Володимиру Миколайовичу здобути професію журналіста.

-                  Довгі роки працював у редакції Карлівської районної газети «Заповіти Ілліча». На сторінках районки побачили світ і перші спроби автора – ліричні вірші, а пізніше байки та гуморески.

-                  Його твори друкувалися в журналах «Україна», «Перець», «Прапор», «Донбас», в республіканських та районних газетах.

-                  Твори Володимира Миколайовича були перекладені російською, білоруською, болгарською мовами.

-                  Вразлива душа молодого журналіста виливалася у перші ліричні спроби. від них віяло свіжістю ранкової роси, широким шелестом трав, гріло легким сонячним промінцем.

-                  Розкривав тему малої батьківщини.

-                  Робота журналіста тісно пов`язувала Володимира Дугаря з людьми. Часті зустрічі з ними виливалися у поетичні нариси про своїх земляків.

-                  Найбільшою сторінкою у творчій спадщині письменника є його гумористичні твори. Сувора проза буднів.. Сувора правда нашого життя… Так можна коротко охарактеризувати зміст збірок байок та гуморесок «Щербата совість», «Конфуз», «Рябкове горе».

-                  Він лауреат конкурсу Всеукраїнського фестивалю сатири і гумору «Вишневі усмішки», йому присвоєно звання «Сміхотворець України».

-                  Книзі В. Дугаря «Крізь буревій» судилося довге життя. Головною гарантією для її довгожительства є те, що головний герой – конкретна дійова особа, а всі епізоди з його бойових буднів взяті з життя, пережиті ним у горнилі Великої Вітчизняної війни. Йдеться про Івана Максименка, людини з легенди, повного кавалера трьох орденів Слави, хороброго розвідника, колишнього жителя міста Карлівки. 

- Нехай же творчість торжествує

І захищає майбуття,

Високим помислом нуртує,

У буднях стверджує життя.

...Планувалися нові зустрічі. Але…26 квітня 2008р. перестало битися серце досвідченого журналіста, писменника-гумориста, члена Національної спілки журналістів України і Полтавської спілки літераторів Володимира Миколайовича Дугаря.

-                  Помирають поети,

        Письменники йдуть за межу…

        Все минуще.

 А слово правдиве і щире – навічно!

      

..